Що ж, ми шар за шаром розкрили всі таємниці підлоги. Таємницю, що схована в еволюційному походженні підлоги, таємницю, що зберігає оргазм (чоловічу й жіночий відповідно), таємницю, що лежить на совісті інстинкту, таємницю сексуальності й, нарешті, таємницю сутності підлоги. Тепер ми знаємо, чому «жінка завжди права», а «рішення приймає чоловік», чому «любов зла», а чоловіків все-таки потрібно «берегти», чому ми - і чоловіка, і жінки - «егоїстичні», і чому не закінчується «війна підлог».

А яка ж таємниця «аленького квіточки»? Що за «чому» ховається в цій таємниці? Знову згадаємо казку-ребус, з якої ми почали книгу. Драматизм цієї історії забезпечений одною важливою обставиною... Обоє героя цієї казки перебувають у стані хронічного невідання. Ні Чудовисько не знає, як у пропонованих обставинах буде поводитися Настенька, ні Настенька не в курсі, що це таке за Чудовиська і які його наміри. При цьому дії й учинки кожного з них - це питання життя й смерті для другого учасника цього, з дозволу сказати, «союзу». Обоє учасника цієї драми коштують перед особою невідомості, і обоє бояться. Настеньке здається, що вона стала «жертвою», а Чудовиську здається, що Настеньке не можна довіряти (принаймні, один раз його вже намагалися обдурити).

Нарешті, і, може бути, це саме головне, обоє героя нашого оповідання думають, що все происходящее «зав'язано» на «аленьком квіточці» (тобто, якщо хоч мало-мало вірити Фрейдові й психоаналізу, на сексуальності), що він - корінь зла, але самий бажаний із всіх спокус. Саме його хотіла роздобути Настенька, саме його не хотіло віддавати Чудовисько, уважаючи це надбання своєї «кощеевой голкою». До нього, до цьому «аленькому квіточці» мимо своєї волі тягнуться наші герої, тягнуться, а тому ненавидять, почуваючи свою залежність від цієї сили. І це сексуальне порушення циркулює, постійно швартується те в одного берега, то в іншого: від Чудовиська до Настеньке, від Настеньки до Чудовиська. А їхнє спільне проживання, спільне життя-буття - тільки фікція.

Разюче! Те, що змусило наших героїв зійтися (ніяка інша сила нездатна була б зробити це), було одночасно й тим, що нескінченно видаляло їхній друг від друга! І от ми коштуємо перед особою майже не розв'язної проблеми! Перед нами колізія, що, здається, і є саму Лиховісну Долю у своєму єстві. Але як дозволяється ця драма? Адже вона ж якось розв'язалася... За рахунок чого? Обоє героя - і Настенька, і Чудовиська - виявили добру волю, обоє далечіні шанс один одному скористатися своєю довірою, причому на власний розсуд партнера! Обоє ризикували, оскільки не знали, не могли вгадати, чим обернеться ця довіра. Але, боже правий, наскільки виправданим був цей ризик!

І адже ця довіра була тим єдиним, що зв'язувало наших героїв, крім, а в якімсь змісті й всупереч «аленькому квітці». Так, ні Чудовисько не розуміло сподівань і надій Настеньки, ні Настенька не догадувалася, у чому складається задум Чудовиська. Але Чудовиська, переймаючись ніжністю й співчуттям до дівочої частки, буквально змусило себе повірити в те, що його не обдурять. А Настенька (і я вуж не знаю, на що вона в цьому своєму по-справжньому благому вчинку опиралася) перемогла власне почуття залежності й безвихідності, повірила в те, що «він знає, що він робить», і була вознаграждена, і винагородила.

Однак же я думаю, що ніякого ризику отут не було. Ризикує той, хто не довіряє, а випробовує; той, хто грає, замість того щоб робити; той, хто конфликтует і видає цей конфлікт за співробітництво. І всі вони дуже сильно, фатальним образом, я б сказав, ризикують. У дійсності ж всі ми - і чоловіка, і жінки - маємо потребу в тім, щоб розказана нам колись казка стала минулим. Зрозуміло, життя ніколи не стане втіленням всіх наших надій, оскільки самі ці мріяння найчастіше носять взаємовиключний характер. Але всякий чоловік хоче знайти свою жінку, і всяка жінка хоче знайти свого чоловіка, а бракує їм тільки двох речей - знання психології свого партнера, а також доброї волі. Перше я спробував, у міру своїх можливостей, повідомити в цій книзі, ну а друге... Тепер ваша черга!

Люди приходять на прийом до психотерапевта й намагаються сховати від нього дві речі: свої надії й свої розчарування. Це забавно, оскільки всі надії й розчарування давно взяті психотерапевтами на облік, а тому нічого нового психотерапевтові розповісти просто неможливо. Коли в мові мого пацієнта (або пацієнтки) прослизає слово «відкритися», я розумію, що мені, у загальному-те, дуже хочуть розповісти про свої складні відносини із представником протилежної підлоги, але бояться, тому що це «секрет». І все свято впевнені в тім, що цей їх «секрет» є таємницею й що він єксклюзивен.

Пацієнти мучаються, психотерапевт - чекає. Якщо пацієнт промучается ледве більше покладеної години (часто й менше), то психотерапевт перестає чекати, оскільки, по великому рахунку, суть проблеми йому зрозуміла. Навіть якщо пацієнт нещадно махлює, зображуючи із себе Івана Сусаніна й намагаючись усучити психотерапевтові роль «польського інтервента» у цьому спектаклі, це не рятує його від «викриття». Всі ми робимо однакові помилки, а тому «викриття», у принципі, неможливо; коли все явно - не може бути «таємниці», а тому не може бути й «викриття».

Звичайно, важко говорити про свої сексуальні проблеми й зроблених тобою помилках, про свої мрії із приводу власного щастя й про свої страхи із приводу напастей, що маряться тобі. Але, принаймні, дивно вважати, що ти в цій частині є більше «видатної», ніж інші. А питання: «Ну й чим мені зможе допомогти психотерапевт?» і зовсім граничить зі злочинною недбалістю відносно власного життя. Найчастіше тільки разом із психотерапевтом можна прокласти єдино вірний курс проміж рифів і обмілин, створених примхами людської підлоги, сексуальності й психології.