Крім розгляду життя індивіда як єдиного цілого, ми повинні також ураховувати її соціальний контекст Спочатку діти народжуються слабкими, і їхня безпорадність робить необхідним, щоб за ними доглядали інші люди. Таким чином, стиль життя або модель життєвого поводження ребенка не можна зрозуміти без обліку людей, які доглядали за ним і заповнювали його неповноцінність.

Тісні взаємини ребенка з матір'ю й родиною неможливо зрозуміти, якщо ми обмежимо наш аналіз аналізом периферії фізичного перебування ребенка в просторі. Індивідуальність ребенка не зводиться до фізичної індивідуальності, вона містить у собі весь контекст соціальних відносин.

Те, що застосовно до ребенку, до певного ступеня можна також застосувати до людей взагалі. Слабість, через яку ребенок живе в сімейній групі, аналогічна слабості, що змушує дорослої людини жити в суспільстві. Всі люди почувають свою неадекватність у тих або інших ситуаціях. Вони почувають себе придавленими труднощами життя й не в змозі зустрітися з ними один на один. Тому однієї з найдужчих похилостей людини завжди було прагнення поєднуватися в групи для того, щоб він мав можливість жити як член суспільства, а не як ізольований індивід. Без сумніву, громадське життя в значній мірі допомагають людині перебороти свої почуття неадекватності й неповноцінності.

На прикладі животних ми знаємо, що більше слабкі особини завжди живуть у групах, щоб їхні спільні сили могли допомогти задовольнити їхні індивідуальні потреби. Так, череда буйволів здатна захиститися від вовків, що було б неможливим для одного буйвола. Збиваючись у череду, вони притуляють своїх голів друг до друга й борються копитами, що дозволяє їм урятуватися. З іншого боку, горили, леви й тигри можуть жити изолированно друг від друга, тому що природа наділила їхніми засобами самозахисту.

Людська істота не володіє їхньою величезною силою, укладеної в пазурах або зубах, і тому не може жити окремо. Таким чином, ми бачимо, що першопричина соціального життя полягає в слабості людини.

По тій же самій причині ми не можемо очікувати, що знайдемо однаковими здатності й дарування всіх людських істот у суспільстві. Але добре збалансоване суспільство не залишиться в боргу перед своїми членами, які мають потребу в його підтримці. Це дуже важливо засвоїти, тому що в противному випадку можна прийти до припущення про необхідність цілком судити про людину по його вроджених здатностях. По суті, людина, позбавлена яких-небудь здатностей, може зазнавати труднощів, живучи в умовах ізоляції, але успішно компенсувати свої недоліки в добре організованому суспільстві.

Спробуємо припустити, що наші індивідуальні недоліки є вродженими. Тоді метою психології стає навчання людей добре жити з іншими, і тим самим допомогти зменшити ефект їхніх природних недоліків.

Історія соціального прогресу - це історія того, як людина співробітничала, щоб переборювати позбавлення й недоліки. Усі знають, що мова є соціальним винаходом, але лише деякі розуміють, що індивідуальні недоліки були матір'ю цього винаходу. Але підтвердження цієї істини легко знайти в раннім поводженні дітей. Коли їхні бажання не виконуються, вони хочуть привернути увагу й намагаються робити це за допомогою певного роду мови. Але якби ребенку не потрібно було привертати увагу, він би не намагався говорити взагалі. Це відбувається в перші місяці життя, коли мати виконує все, що хоче ребенок, до моменту, коли він заговорить. Є дані про випадки, коли діти не говорили до шести років, тому що в них не було в цьому необхідності. Цю істину можна також проілюструвати особливими випадками дітей з німими або глухими родителями. Коли такому ребенку боляче, він плаче, але плаче беззвучно. Він знає, що звук був би марний, тому що батьки не можуть його чути. Отже, він робить вигляд, що кричить, з метою привернути увагу своїх батьків, але все це беззвучно.

Таким чином, ми бачимо, що завжди необхідно враховувати весь соціальний контекст досліджуваних фактів для того щоб зрозуміти конкретну "мету переваги", що обирає індивід. Вивчення його соціальної ситуації необхідно також для того, щоб побачити, у чому саме полягають його труднощі. Так, багато хто вважають неможливим знайти нормальний контакт із іншими за допомогою мови. Заїка - саме такий випадок. Якщо ми займемося випадком заїки, то виявимо, що із самого початку свого життя він ніколи не був досить соціально адаптований. Він відмовлявся примкнути до якої-небудь діяльності, не хотів мати друзів або товаришів. Для розвитку мови йому необхідні були зв'язку з іншими людьми, але їх-те він і уникав, позбавляючи себе можливості позбутися від заїкуватості. У заїк є дві тенденції: перша спонукує їх до спілкування з іншими людьми, інша ж змушує їх шукати для себе самоти.

У подальшому житті, у дорослих людей, що цураються активних соціальних зв'язків, ми виявляємо нездатність виступати перед публікою, страх перед нею. Це пов'язане з тим; що вони вважають свою аудиторію ворожої. У них з'являється почуття неповноцінності. Справа в тому, що людина може говорити добре, тільки якщо він вірить у себе й свою аудиторію, і тільки в цьому випадку в нього буде відсутній страх перед публікою.

Таким чином, почуття неповноцінності й проблема соціального навчання дуже тісно зв'язані. Саме тому, що почуття неповноцінності виникає через погану соціальну адаптацію, соціальне навчання є основним методом, за допомогою якого ми все можемо перебороти своє почуття неповноцінності.

Існує прямий зв'язок між соціальним вихованням і здоровим глуздом.

Коли ми говоримо, що люди переборюють свої труднощі за допомогою здорового глузду, те маємо на увазі сукупний розум соціальної групи. З іншого боку, як ми вказували в попередній главі, люди, учинки яких визначаються приватним розумінням і які обмежені приватною мовою, тим самим виявляють свою ненормальність. Хворі, невротики й злочинці - от люди такого типу. Їм не цікаві люди, інституції, соціальні норми й т.п. предмети. Але через них-те й пролягає шлях до їхнього порятунку.

Нашим завданням у роботі з такими людьми є донести до них факти соціального життя. Демонстрація добрих намірів дозволяє нервозним людям почувати себе виправданими. Але цього мало. Ми повинні допомогти їм зрозуміти, що для суспільства важливо, що ж вони роблять у дійсності й що воно дійсно від них одержує.