Природно, ми сприймаємо окремі сигнали як “гарні” або “погані”, тобто швидко й здебільшого несвідомо класифікуємо їх на “позитивні” або “негативні”. Кожному зрозуміло, що це виливається у вкрай суб'єктивний опис миру й наших ближніх. Підходити до оцінці спонтанного або контрольованого поводження потрібно з іншими категоріями, ніж “гарне” або “погане”.

Таким чином, якщо хтось трактує позіхання як відсутність інтересу, тобто негативно, те це досить суб'єктивна оцінка. По-перше, він припускає, що інші позіхають тільки тоді, коли їм не цікаво (можливо, він просто переносить свої власні звички на інші).

По-друге, імовірно, “негативність” цього сигналу оцінюється виходячи з подання, що позіхати “неввічливо”. При навішенні ярлика “неввічливо” варто пам'ятати, що загальні правила поведінки формуються в рамках певного культурного кола й конкретної епохи. Наприклад, в одній книзі, що описує вдачі часів Єразма Роттердамского (він жив в 1465-1536 роки), ми читаємо: “коли при сяканні двома пальцями щось падало на підлогу, потрібно було це негайно затоптати ногою”. З позицій сьогоднішнього часу сякання двома пальцями (а тим більше розтирання “випавшего”) розцінюється як дикість і хамство.

Ми повинні усвідомити дві речі: по-перше, як рідко ми звичайно усвідомлюємо поводження або сигнали, які здаються “помилковими”, і відразу несвідомо класифікуємо їх як “негативні”, тобто емоційно дратуємося або почуваємо себе ображеними. Ця реакція яскравіше всього проявляється відносно тих норм поводження, про які звичайно зовсім не прийняте говорити - вони присутні в масовій свідомості як саме собою що розуміє, тому нас украй шокує, коли хто-небудь про їх заговаризаговаривает. По-друге, чим частіше ви спілкуєтеся з людьми іншої субкультури, тим більше небезпека, що ви миттєво й ессознательно сприймете певні сигнали як “погані”, негативні - поки не усвідомлюєте цю небезпеку й не виробите інший підхід до цих людей.

І останній приклад: “Деякі пропонують, щоб хлопчик „сдерживал усередині себе його вітер, що розпирає,“, але ж це може спричинити захворювання”.

У наші дні ми адже зовсім не замислюємося над тим, що цей “вітер” потрібно стримувати? Для нас це — норма поводження, що не вимагає нагадування. І якщо хтось не дотримується її або після того, як з ним відбулося “це”, не говорить, що йому-де ніяково й т.д., ми, звичайно, реагуємо досить негативно! Але якби ви хоч один раз мали можливість посидіти в багаття з бедуїнами, от коли б ви дійсно розгнівалися й були б приголомшені невідповідністю манер цих людей нашим нормам.

Таким чином, наші оцінки “що таке добре й що таке погано” варто піддати додатковому контролю. Побачивши “негативного” сигналу ми дратуємося або почуваємо себе ображеними, тобто ми почасти самі винуваті в тім, що робимо в собі гормони стресу й даремно розтрачуємо енергію на процес “переварювання злості”, причому це стосується й деякої досади на самого себе. Контроль істинності у свою чергу саме й повинен нам нагадати, що “негативний” сигнал з боку нашого співрозмовника може виникнути через його інші подання про норми поводження. Так що ми найчастіше гніваємося дарма! І роздратування (разом з негативними сигналами), що тепер уже ми передаємо на рівні відносин, отруює атмосферу розмови.