Зваблення. Семінари з пікапу про стосунки та зваблення.

Людська поведінка. Психічне здоров'я чоловіка і жінки

Психічне здоров'я – це інтегральна характеристика повноцінності психологічного функціонування індивіда, розуміння природи й механізмів підтримки, порушень і відновлення. Психічне здоров'я тісно пов'язане із загальним уявленням про особистість і механізми її розвитку.

У психології й медицині існують різні підходи до проблеми психічного здоров'я, звернені до різних сторін нормального й аномального функціонування. Традиційна медична модель розглядає психічне здоров'я як міру ймовірності розвитку хвороби («негативне» визначення здоров'я як відсутність хвороби). У психоаналізі уявлення про здоров'я як таке взагалі відсутнє; кожна людина виступає як носій того або іншого «патоса», потенційної хвороби, що переходить в «нозос» - актуальну хворобу - перешкоджає збалансованому режиму функціонування механізмів психологічного захисту й компенсації в індивідуальній психодинаміці. Для біхевіоризму характерне відношення особистості до її соціального функціонування й до визначення норми або здоров'я через поняття рівноваги із середовищем, з використанням таких критеріїв, як адаптація, стабільність, успішність, продуктивність, комфортність.

Різні моделі психічного здоров'я відносяться до різних рівнів, що регулюють активність суб'єкта, і, відповідно, до різних мішеней впливу. Б. С. Братусь запропонував багаторівневу модель психічного здоров'я, виділивши кілька рівнів структури особистості, кожному з яких відповідає своє розуміння психічного здоров'я. Відповідно до цієї моделі, вищий рівень особистісного здоров'я, відповідальний за виробництво значеннєвих орієнтацій, визначення загального сенсу життя, відношення до себе й до інших, впливає на нижчележачі рівні, які характеризують ступінь адаптації і психофізіологічний стан.

Сучасні теоретичні, експериментальні й прикладні підходи в психології особистості й психотерапії характеризують психічне здоров'я як зрілість, здатність до збереження і активність механізмів особистісної саморегуляції, міру здатності людини трансцендувати («виводити за межі») свою біологічну, соціальну й значеннєву детермінованість, виступаючи активним і автономним суб'єктом свого життя у світі, що змінюється.