Почнемо із чоловіків - цих «страшенних егоїстів». Давайте згадаємо історію життя Олександра , Македонського - людини, який без усякого перебільшення можна назвати втіленням чоловічого початку; якби він брав участь в експерименті Єрика Єриксона, те, швидше за все, спочатку б побудував у центрі стола більшу вежу, а потім забув про неї в одна мить і рушив би на периферію. Досягши краю стола, він, імовірно, направив би своїх іграшкових солдатиків зі стола - на стілець, зі стільця - на підлогу, а через пару годин ми б знайшли маленького Олександра мирно сплячим у куті кімнати в оточенні його неабияк поріділого війська. Побудована двома годинниками раніше вежа лежала б зруйнованої під натиском ворога, в особі якого виступив би все той же юний воїн.

Жінка стала дуже самостійною людиною. Їй чоловік потрібний тільки в тому випадку, якщо вона його любить. Якщо жінка його не любить, то він заважає їй жити. Звідси виникають просто зайві турботи з непотрібними чоловіками.

В. Нарбекова

По праву народження Олександр Македонський мав усе в найвищому ступені - дах, їжу, розваги, владу й навіть можливість розмовляти з Аристотелем (який був його вихователем), однак же юному цареві не сидиться будинку - він кидається на Биотию, Иллирию й Фракію тільки тому, що вони, чи бачите, не хотіли допомагати йому у війні з Персією. Причому заслуговує увага та причина, по якій він хотів воювати з Персією. Він жадав помститися Персії за руйнування, учинені персами під час греко-перських воєн, за руйнування, про які вже й самі греки встигли благополучно забути!

Навіщо Олександр завойовував Грецію, скоряв Персію, ішов в Індію? Це нікому не відомо, і сам Олександр міг запропонувати лише досить великі пояснення своєї завойовницької політики. Здавалося б, його тягли на схід фантастичні багатства Індії, але при існуючих тоді транспортних можливостях завойоване просто не могло бути доставлене назад - у Македонію. Таким чином, доводи меркантильного плану тут начисто відпадають.

Понеся гігантські втрати, залишивши тисячі родин без батьків, проливши море крові, він-таки дійшов до Індії, але тим самим настільки розширив межі свого царства, що воно було змушено в буквальному значенні цього слова розвалитися на частині. Чому це відбулося?

Тому, що завойоване їм простір не був освоєний, він приєднував до своєї Македонії нові й нові території, але не думав про те, що вони повинні стати її фактичною частиною, зжитися воєдино, об'єднатися чимсь загальним. У дійсності він просто міняв назви цих територій, їхню формальну юрисдикцію, але не міняв їхньої суті.

Варто додати, що абсолют занадто часто розумівся як нескінченність, що починається там, де кінчається завойоване людиною зовнішній простір, як сфера, у якій зізнається наявність «ще більше» всемогутньої й всевідаючої Істоти. Але абсолют може виявитися й у безпосередньо даному, котре звичайно належало жінці або було сферою внутрішнього споглядання.

Єпиктет

Блискучий вітчизняний учений, син блискучих батьків - Миколи Гумилева й Ганни Ахматової - Лев Миколайович Гумилев назвав Олександра Македонського «пассионарием», людиною, що йде всупереч своєму інстинкту самозбереження. Цей термін сходить до латинського passio, що означає «проходячи всюди». Пасіонарність - це прагнення людини до порушення стабільності свого існування. Тобто, іншими словами, пассионарий - це «возмутитель спокою», що, не вважаючись ні із цінністю власного життя, ні з вимогами традиції, намагається змінити сталий порядок. Можна сказати, що він руйнує для того, щоб творилося щось нове. Але хто буде цим займатися?.. Творити, створювати, облаштовувати, розвивати - це функції, які із задоволенням бере на себе жінка, оскільки вона випробовує від цього задоволення.

У фізику є поняття «ентропія» і «порядок». Вся фізика стоїть на грі цих двох сил природи, де одна прагне до встановлення порядку (сили «порядку»), а інша цей порядок і порушує (сили «ентропії»). Якщо сили «порядку» візьмуть гору, то всі, «придя в порядок», зупиниться, і для того щоб уникнути цієї стагнації, для того щоб забезпечити виникнення нового, потрібні сили «ентропії», сили руйнування порядку. Але ентропія, зруйнувавши, «проходить мимо», а тому знову наступає час «порядку», час відтворення зруйнованого в нових, що змінилися умовах.

Майже кожна жінка здатна в любові на найвищий героїзм... вона цілує, обіймає, віддається - і вона вже мати. Для неї, якщо вона любить, любов містить весь сенс життя - весь всесвіт!

А. И. Куприн

У цій аналогії «ентропія» - це прояв чоловічого початку, а «порядок» - прояв жіночого. Якщо в «ентропії» більше можливостей, чим в «порядку», то система зруйнується, якщо ж, навпроти, кількісно «порядку» більше, ніж «ентропії», те система зупиниться у своєму розвитку й самоліквідується. Таким чином, необхідно прагнути до розумного балансу, памятуя про те, що нове можливо лише при руйнуванні старого, але для того, щоб це нове виникло, а не залишилося лише безглуздою й нездійсненою витівкою, необхідна підтримка того, хто буде робити будівництво. Іншими словами, чоловік вільний руйнувати сталий порядок, але якщо він буде робити це, не сообразуясь охоче жінки відроджувати життя на місці виниклих по його провині руїн, те подібний союз кане в Лету.

Прийнято вважати, що всі створюють чоловіка, але тепер видно, що це зовсім не так. Чоловіка руйнують, а якщо й створюють, то лише для того, щоб зруйнувати, тобто втілюють собою такий своєрідний механізм руйнування. Зберігають же, а цим реально створюють - жінки. Творення в умовах мінливого миру складається не в створенні, як це може здатися на перший погляд, а в збереженні створеного. Медицина не створює життя, воно неї підтримує, створити життя їй не під силу, але саме завдяки їй середня тривалість життя сучасної людини збільшилася у два, а те й у три рази в порівнянні із середніми століттями - з одного життя творяться дві, а те й три. Чоловікам же далеке творення, вони лише руйнують, хоча іноді й під маскою творення: нові наукові відкриття роблять неактуальними колишні, нові напрямки в мистецтві закривають наявні, нові соціальні встановлення руйнують колишні соціальні встановлення.

Варто побоюватися жінок, що не приховують свого віку. Жінка, що говорить, скільки їй років, може вибовкати що завгодно й кому завгодно.

Оскар Уайльд

Кожний союз чоловіка й жінки - гра цих двох сил: ентропії й порядку. Чоловік із завидною регулярністю руйнує стабільність, чим створює можливість для зачинания перспективних планів і амбіційних проектів, які, втім, по більшій частині прийде реалізовувати жінці. Чоловік говорить: «Через чотири роки тут буде місто-сад», - але він буде тільки в тому випадку, якщо жінка візьме на ебе обов'язок створення цього «міста».

І от тепер самий час задатися питанням про егоїзм чоловіків... Ну не чи егоїсти?! Самі що ні на є! Формені! Егоїсти - ніякого немає в цьому сумніву! Всі їм чогось потрібно, усе в них амбіції! І зрозуміла справа, ламати - не будувати! І адже ні про кого не думають! Егоїсти, одним словом - егоїсти!

Чоловіка завжди думають про ті речі, які лежать за межами того, що ними вже досягнуте, про те, що перебуває в «зовнішньому просторі», а от про те, що вже досягнуто, вони не думають. Їхнє гасло звучить до непристойності просто: «Далі!» Тоді як жінка, «сидячи» у тім, що досягнуто (а в ряді випадків і сама будучи тим, що досягнуто), відчуває недолік уваги. Оскільки ж оцінка в цьому випадку належить їй, те ці її міркування цілком логічні.

Є глибока, трагічна невідповідність між любов'ю жіночої й любов'ю чоловічий, є дивне нерозуміння й моторошна відчуженість. Жінка - істота зовсім іншого порядку, вона набагато менш людина, набагато більше природа. Жінка вся піл, її полове життя - всі її життя, що захоплює її цілком, оскільки вона жінка, а не людина.

Н. Л. Бердяєв

Але наскільки оправданна така оцінка, наскільки можна вважати чоловіка винним в осудні йому гріхах? І нарешті, що з ним буде, якщо прив'язати його до того місця, до якого він тимчасово пришвартувався? Так через тиждень жінка сама завиє, дивлячись на цю істоту з «мертвими очима», на єтого, як сказала не без гіркої іронії одна моя пацієнтка, «водія дивана». Ні, позитивно, прив'яжи чоловіка до одного місця, змусь його займатися тим самим справою, так, щоб він навіть удосконалення в ньому не міг робити, - і він умре назавтра!

З огляду на все сказане, доводиться визнати: чоловік чини тільки при «швидкому огляді» здаються «форменими егоїстами». У дійсності ж вони радеют не за себе, а за те справа, що примушені робити, що вони роблять не тому, що «думають тільки про себе», а тому, що природа сказала їм: «Роби!» Вони не можуть зупинитися, і вони змушені віддавати себе своїй справі, тому, що здається їм у цей момент важливим. Вони будуть придумувати пояснення тому, чому це здається їм важливим, вони будуть шукати нові цілі, ставити перед собою нові завдання. Але це не їхні власні рішення, мети й завдання; це те, що їм вменено понад, те, що вони повинні робити, а тому шукати тут якісь пояснення просто безглуздо.

Будемо завжди глибоко вдячні за ті дні й годинники щастя й пещення, які дала нам улюблена нами жінка. Не слід вимагати від її вічно жити й тільки думати про нас, це недостойнейший егоїзм, якому треба вміти бороти.

Ф. М. Достоєвський

Думати, що «усе чоловіка егоїсти», - значить рівно нічого не розуміти в чоловічій психології. Запитаєте в будь-якого чоловіка: «Дружок, чого б ти хотів найбільше на світі, тільки чесно?» І він чесно відповість вам: «Найбільше на світі я б хотів усе кинути, сісти й нічого не робити! От просто так: сісти - і всі!» Але чому ж вони не сидять і чому їм вічно чогось треба? Чому вони постійно в щось лізуть, чому вони без кінця щось валтузят у своїй голові? Відповідь проста й парадоксальний: вони інакше не мо гут. А коли так, то й не вони винуваті в тім, що все це роблять. Хоча, коли роблять, звичайно, ні про кого толком не думають, але адже не для себе ж...

Звичайно, природа не визначає те, чим саме ці «воїни» повинні займатися, - досліджувати, воювати, винаходити, руйнувати, - по великому рахунку, природі до конкретики тут "немає ніякої справи. Головне, щоб рухався, рухався далі, а Герострат він або Леонардо да Вінчі - на те природі категорично наплювати. Чоловіки змушені рухатися, вони змушені робити дії, вони не можуть взяти й зупинитися. І це скоріше їхнє лихо, ніж везіння або привілей, а тому феміністки, що дотримуються подібних поверхневих поглядів, просто не розуміють, про що вони говорять.

А жінки, що обвинувачують чоловіків в егоїзмі, не розуміють, що чоловіка роблять свої «справи» не для себе, а для того, щоб було «місце», де жінки (одна, Інша, третя, неіснуюча) могли згодом обжитися. Чоловіки - це такий «еволюційний десант», відправлений для завоювання нових територій. Він, може, був би й радий лежати на призьбі, але бездіяльність уготовано лише казковим персонажам і особам, що перебувають у депресії, або в депресії, ускладненої алкоголізмом, так що останніх просто лікувати треба. Якщо й варто дорікати чоловіків, то лише тих з них, хто забув про те, що за ними рухаються обози із дружинами й дітьми. Втім, що дорікати подібних «скороходів»? Їхнє життя дорікне, і мало їм не здасться...

Забувати службу заради жінки непробачно. Бути бранцем коханки гірше, ніж бути бранцем на війні; у ворога скоріше може бути воля, а в жінки окови довгострокові.

Петро I Великий