Цей критерій майже на всіх семінарських заняттях одностайно розглядають як “головний”. Я ж зі своєї сторони могла б порадити не поспішати з такою категоричністю. По-перше, наскільки чесна “чесність”? По-друге,хіба не може “абсолютна” чесність стати часом досить руйнівної й до якого ступеня вона взагалі припустима? У вас є на це ясна відповідь? По-третє, чи можете ви затверджувати, що самі ніколи не брехали ні собі, ні іншим (через непевність або скрутний стан, у формі “увічливої” неправди або тим, що не дозволили реалізуватися якій-небудь можливості або бажанню)?

Я часто з інтересом зауважувала, що той, хто занадто намагається піймати іншого на можливому обмані, сам далеко не завжди правдивий. Тут сам собою напрошується висновок, що він тому так сильно боїться нечесності з боку, що судить про інших по собі.

Крім того, якщо хто-небудь бреше зі страху перед наслідками або з небажання нашкодити іншому, те такий мотив цілком зрозумілий. Але “фанатики правди” у своєму біль- шинстве не зважають на цим, і вони не занадто часто замислюються й про критерії чесності!